Даугавпілс. Перші маленькі враження...

Даугавпілс - це спідвей, Марк Ротко (Арт-центр), музей шмаковки, Гора церков та багато іншого цікавого. Ми змогли побувати лише на спідвеї...

Латвійський кордон проходимо трохи більше, ніж дві години:

Перші кілометри по території Латвії у напрямку до Даугавпілса:

Дуже швидко добираємося до стадіону „Локомотив”.

Поселення в апартаменти відбувається вже ввечері після того, як на треку готувався єдиний мотоцикл Назара Федорчука.

Їдемо передвечірнім містом до апартаментів:

Заброньовані апартаменти по вул. Saules в центрі міста дуже сподобалися, ціна була дуже доступною (у Рівному таких цін немає), і комфорт відпочинку з усім необхідним радував. Це не апартаменти у Гданьську, де в серпні минулого року ми 2 доби не змогли добитися Інтернету та Wi-Fi.

Зручне і затишне місце з двориком, де є тентова стоянка для автомобілів (поруч з житлом), тишина і спокій, і поруч все необхідне.

Правда, із-за нехватки часу не вдалося побувати у цікавих місцях поруч з апартаментами.

Знайомство з Даугавпілсом потрібно розпочинати з відвідин Арт-центру ім. Марка Ротка [народився в 1903 році в Двінську, всесвітньовідомий художник, представник експресіонізму – Марк Ротко (Маркус Роткович)].

Арт-центр був відкритий 5 років назад і є однією з візитних карток міста.

Він розташований в історичному приміщенні артилерійського арсеналу (збудований у 1833 році) Дінабургзької (зараз – Даугавпілської) фортеці.

Майбутній художник разом з матір’ю у дев’ятирічному віці емігрував до США, де провів все своє життя включно до смерті у 1970 році. Навчаючись у 1924-1926 рр. у Художній студентській лізі у майстерні художника Макса Вебера (Нью-Йорк), на художній розвиток Марка великий вплив здійснюють роботи французького постекспресіоніста Поля Сезанна, сюрреалістів Макса Ернеста та Міро, але найзначнішим був досвід Анрі Матісса.

З 1950 року він створює свій власний стиль: прямокутні форми чистого кольору, ніби пливуть у просторі, врівноважуючи одна одну та взаємодіючи з головним кольоровим полем. Пульсуючий колір, внутрішнє сяйво та глибина живописної поверхні заворожують глядачів, звертаючись напряму до їх духовного і емоційного досвіду. Художник хотів розмовляти зі своїм глядачем простою мовою про складні речі, про глибокі та потаємні переживання.

У 1961 році Нью-Йоркський музей сучасного мистецтва організував персональну виставку Марка Ротка, яка стала кульмінацією його творчості. Виставка відвідала всі великі міста Європи. У 1962 році Марк Ротко завершив розпис стіни Гарвардського університету, у 1964 році приступив до роботи над замовленням з розпису стіни капели в Х’юстоні, штат Техас. Урочисте відкриття капели відбулося у 1971 році, вже після смерті художника (пішов з життя 25 лютого 1970 року).

Ось така композиція. Марк Ротко, 1945 р., „Omens of God and Birds”, з колекції доньки художника Кейт та сина Крістофера:

Одна з картин Марка Ротка – „Оранжеве, червоне, жовте”, була продана на аукціоні у 2012 році за 86.7 млн. доларів.

15 років назад у Даугавпілсі на березі Даугави було встановлено пам’ятник Марку Ротку:

У Даугавпілсі в меню одного з кафе – „Арсенал”, є десерт під назвою „Фіолетовий, зелений і червоний”. 

В меню помилково вказано, що джерелом натхнення для шефа закладу під час приготування цього десерту, стала картина експресіоніста Марка Ротка, яка була продана у 2014 році на приватному аукціоні за 140 млн. євро. (ресторатори явно завищили ціну).

Під час наступного візиту до Даугавпілса потрібно буде обов’язково відвідати кафе „Арсенал” та скуштувати цей м’ятний бісквіт з чорничною панакотою та полуничним кремом.

Так само, не вдалося відвідати запропоновані багаточисельними буклетами-гідами заклади міста, де знаходяться відомі об’єкти та ті, де готують унікальні страви.

Різноманіття та оригінальність блюд ресторанів, кафе та пабів Даугавпілса вражає, і ще хочеться скуштувати одну страву, котру вже не один рік визнають у місті „Кулінарним меню року” – „Бабусині млинці”.

Тим більше, що кафе „Імбир”, де їх готують, знаходиться недалеко від апартаментів, де ми жили. Млинці із сметаною та підсмаженим шпеком – це давній прабабусиний рецепт господині кафе.

Ще один цікавий об’єкт у Даугавпілсі – музей шмаковки (латгальський самогон), відкритий у 2016 році:

Ми його теж не відвідали...

Що ж, все попереду, лише б часу вистачило…

До нових зустрічей, Даугавпілс!

Зворотна дорога пролягала тим самим маршрутом з певними труднощами на кордоні, окрім українського. Дощ, який прогнозували і очікували під час гонки в Даугавпілсі, доганяв нас, і частково ми в нього попали вже після АЗС „Белорусьнефть” в с. Бєлькішкі.

Подорож в Даугавпілс. Білоруські мотиви.

Участь рівненської команди „MIR Speedway Racing Team” у новому турнірі, яким стала Балтійська Ліга спідвею (Baltic Speedway League – BSL), з самого початку заявки команди, стала несподіваною для багатьох уболівальників спідвею в Україні, а особливо для її функціонерів.

Але сьогодні мова піде про іншу сторону цих змагань, а саме про подорож до Латвії.

Шлях до Латвії розпочався у суботу, 28 квітня 2018 року, надвечір, і продовжувався майже 17 годин битими шляхами знаменитої траси Старокостянтинів – Городище до білоруського кордону та другорядними трасами Білорусі (довелося минати платні дороги). Вони там кращі, і набагато.

Пінськ, Логішин, Барановичі, Новогрудок, Ів’є, Ошмяни, Островець, Постави, і потім вздовж литовського кордону на Опсу, Бреслав та Урбани.

Український кордон проходимо швидко, білоруський – не зовсім. Тримають, заставляючи заповнювати купу декларацій, і особливо на спортивний інвентар – мотоцикл. Добре, що не везли метанол, бо 6 років назад, коли їхали на гонку в Мінськ з 200 л метанолу, то білоруська митниця запитала: „Зачем так много спиртного везёте?”. 

Н білоруській митниці запасаємося картою платних доріг Білорусі, вона не є детальною, але допомагає:

Одним словом, через майже три години в’їжджаємо в Білорусь. Білоруси в паспортах ставлять штампи, і в них пункти пропуску не відповідають тим реальним, кудою власне і в’їжджаєш чи залишаєш Білорусь. На початку нам поставили штамп з назвою пункту Пінськ, хоча ми проходили кордон у с. Верхній Теребежов, а коли в’їжджали в Латвію, то з’явився другий штамп – Полоцьк, проте насправді це були Урбани. Мабуть, це центри прикордонних пунктів… Хоча зрозуміло, що більше відповідає дійсності, коли стоїть відмітка саме тих пунктів, де проходиш кордон…

Маршрут до Барановичів, який нам по пам’яті напередодні проклав штурман Сергія Пелешка у багатьох змаганнях з автоспорту у 80-90-х роках минулого століття – Роман Міхалєвич, бездоганний. Професіонал залишається ним і після завершення спортивної кар’єри. І я дуже вдячний Роману за це. Згадували, як Сергій Пелешок та Роман Міхалєвич разом вже у перших змаганнях на чемпіонаті України з авторалі у Ворошиловграді у своєму класі у 1985 році завоювали звання чемпіонів України.

Отже, їдемо без проблем. Ніч тиха і спокійна. Вранці під’їжджаємо до містечка Островець, минаємо його, і відразу за ним зупиняємося о 7-й ранку на автозаправці „Белорусьнефть” в с. Бєлькішкі. Ранкова кава з молоком оплачується українською карткою у розмірі 2.49 білоруських рублі (32.63 грн.) за 1 філіжанку. 

Оператора Ренату Акулович, котра відпускала нам каву вранці 29 квітня, ми зустріли також і на зворотному шляху, коли заїжджали на цю ж АЗС ввечері 30 квітня. Тоді в нас в кафе була вечеря, і компанія побажала нам смачного!

Рушаємо далі і десь за км 16 на шляху праворуч постають обриси майбутньої Білоруської АЕС, котра будується з 2011 року. 

Минаємо цей об’єкт та повертаємо праворуч на Міхалішкі. Ліворуч в селі знаходиться костел Святого Михаїла Архангела. 

Через Комарово, Швакшти (не дуже типова назва для білоруського села), Маньковичі, в’їжджаємо у місто Постави. 

Праворуч – пам’ятник бомбардувальнику СУ-24М. Поруч з пам’ятником – двоє осіб, один з них – батюшка, щось розповідає іншому чоловіку (неділя, все ж таки).

За Поставами на залізничному переїзді чекаємо та пропускаємо тепловоз з одним пасажирським вагоном.

У нас попереду Куропілля, Козяни та Відзи. 

20-кілометрова відстань між двома останніми містечками пролягає поруч з Литвою. Це відчувається і у назвах населених пунктів, і у наявності великої кількості римо-католицьких костелів. Один з таких знаходиться у містечку Відзи – костел Різдва Діви Марії, з дуже високими шпилями, збудований у 1914 році – один із найвищих костелів в Білорусі…

Відразу за містечком Відзи ліворуч відкриваються прекрасні озерні краєвиди. 

Це Відзське озеро або Відзи. Не змогли не зупинитися біля нього. Чудові краєвиди та весняний наступ на природу: у нас вже все цвіте, а тут лише починає розпускатися. 

Спускаємося до води, поруч примітивна лазня та кладка, що метрів на 10 виходить в озеро. 

У лазні напередодні люди з хутора, що розташований поруч, мабуть, парилися, бо відчувається ще сухе тепле повітря.

Фото на пам’ять:

Не дуже мила назва зупинки з дивною назвою Заготскот та розкладом руху місцевих автобусів, де зупинка вже носить іншу назву – Старий Двір. Що ж, це Білорусь, друзі, тут багато чого цікавого!

Через 10 хвилин проїжджаємо містечко Опса, тут також є костел – Святого Яна Хрестителя. 

Далі минаємо населені пункти Злото, Колєнкішкі та зупиняємося перед містом Браслав на автозаправці. Праворуч – величезне озеро Дрив’яти. 

Заправляємося соляркою та прямуємо вже до кордону згідно з вказівником:

Нарешті! Попереду – пункт пропуску Урбани. Білорусь відносно швидко нас випускає, незважаючи на кілометрові вервечки фур перед кордоном. 

Одна навіть була з казахстанськими номерами. 

А от Латвія тримає майже 3 години… 

О 13:16 в’їжджаємо в Латвію, минаємо Сілене, і о 13:40 ми в Даугавпілсі.

Розповідь наступна буде далі...